НАВМАННЯ́, присл. Не маючи точних даних про щось, упевненості в чомусь; як вийде, як доведеться. Вона одна-однісінька йшла густим лісом, ішла без стежки, навмання (Гр., І, 1963, 273); Імлистими ранками, коли ворог пострілював навмання, піхотинці вилізали з своїх глеюватих окопів, як ховрахи (Гончар, III, 1959, 208); // Будь-куди, без жодної мети. Прудкою ходою пройшла я через сад і подалась вулицею навмання, сама не знаючи, куди я йду (Л. Укр., III, 1952, 620); Він вийшов на тиху надвечірню вулицю й побрів по ній навмання (Дмит., Розлука, 1957, 263); Було приємно бродити просто так, навмання (Гур., Новели, 1951, 116); // Без попереднього обдумування. Старий інженер навмання не покине в гарячий час роботи (Скл., Помилка, 1933, 90); // Не знаючи твердо чого-небудь. Підполковник Бережний найбільше не любив, коли хтось говорив навмання, пробував угадати (Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 54); // У будь-якому місці, без вибору, наздогад. Максим навмання розгорнув один із блоківських томів і прочитав (Рибак, Час.., 1960, 31’2).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 37.