НАВТІША́ТИСЯ, а́юся, а́єшся.
1. док., з кого — чого і ким, чим, перев. з запереч, не. Задовольнити бажання радуватися, гордитися ким-небудь. Росте той синок та й росте, — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього (Укр.. казки, 1951, 148); Не налюбується [Мотря], не навтішається невісткою (Мирний, І, 1949, 361); // Потішитися досхочу. Брате мій воїне, ненавидь ворога!..Вороги [фашисти] не дали тобі навтішатися мирною працею твоєю — не дай же їм побачити їх дім, не дай їм жити! (Довж., III, 1960, 47).
2. док. Знайти почуття задоволення у чужому горі. Любилися, кохалися. Та й не побралися. Тільки наші воріженьки Та й навтішалися (Укр.. лір. пісні, 1958, 213); [Xристина:] Буде вже! Досить назнущалися з мене! Досить навтішались! Виволочили в багні, як ганчіркою, та іще вам мало? (Вас., III, 1960, 462).
3. недок., заст. Радуватися; тішитися. Недовго Жаби навтішались, Бо виявилось те, чого не сподівались (Гл., Вибр., 1957, 160); Та недовго навтішалась Конвалія біла, — І їй рука чоловіча Віку вкоротила (Л. Укр., І, 1951, 6).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 42.