НАГУ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., НАГУКА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. тільки недок., неперех. Час від часу кричати. Двірник у білому фартусі з мітлою нагукує: — Проходь звідсіль (Кучер, У. Кармалюк, 1954, 171).
2. перех. і без додатка. Кликати, запрошувати когось куди-небудь, до кого-небудь. — Хтів тікати з того видовиська. Коли це нагукує пан професор. Пішов. А вони вже папірчики на вогні палять (Ю. Янов., І, 1954, 36); — Я знаю, ти зараз можеш нагукати солдата, але не клопочися даремно, — вони мене не впіймають (Кучер, У. Кармалюк, 1954, 197).
3. тільки док., неперех., на кого. Вилаяти кого-небудь з криком, у різкому тоні; накричати на кого-небудь. Коли батько нагукає на його, він .. піде з двору (Мирний, IV, 1955, 35); Чого це я, справді, так-о на Оксану нагукав? Чим вона винувата, що той чортяка її до мене підослав? (Григ., Вибр., 1959, 249).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 58.