НАДА́ВЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., НАДАВИ́ТИ, давлю́, да́виш; мн. нада́влять; док.
1. перех. і неперех. Натискувати на що-небудь. Дерев’яне рідке склепіння [штреку].. все ще тримало мільйоннотонний тягар породи,, що непереборно все нижче надавлював кріплення (Досв., Вибр., 1959, 344); Глибоко всадив [Демид] лопату в землю, надавивши її ногою (Гр., II, 1963, 84); Дід Остап посміхнувся і, як дитина, знову надавив грушу сирени (Епік, Тв., 1958, 583); * Образно. Лихо знову так надавило на її душу — мов недавньої радості і не було (Мирний, III, 1954, 54); // Стискаючи руками або налягаючи тілом, заподіювати фізичну незручність, біль. — Батько матір б’ють! Усю на їх одежу порвали, звалили додолу, надавили і за горло давлять (Мирний, І, 1954, 157); Тоня, впіймавши його, надавила, стала нагинати у воду (Гончар, Тронка, 1963, 231); // перех. Торкаючись чого-небудь, заподіювати біль; намулювати. Стали на ніч в Ярославі, Лежить русин десь на лаві. Всю ніч ока не стулив. Костомахи надавив (Фр., X, 1954, 122); Мав мороку він велику. Бо п’ятак у черевику Відіграв одну лиш роль —Надавив йому мозоль! (С. Ол., Вибр., 1959, 147).
2. перех. Видавлювати яку-небудь кількість рідини з чогось. — Оце їду в Сінеу олійки трохи надавити… — пояснює візник (Чаб., Балкан, весна, 1960, 87).
3. перех., розм. Давлячи, знищувати якусь кількість кого-, чого-небудь. Надавити жуків.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 61.