НАДЛІТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАДЛЕТІ́ТИ, лечу́, лети́ш, док., розм. Летючи, прибувати куди-небудь, з’являтися десь. Дід, плетучи кошик, наче духом вгадає, що рій надлітає, і йде його накривати… (Вовчок, І, 1956, 340); 3 бурого неба починають ліниво надлітати пухнасті пластинки снігу (Вільде, Повнол. діти, 1960, 132); Надлетіли гуси з броду. Сколотили мені воду (Чуб., V, 1874, 90); Із-за лісу надлетіла біла хмара снігу (Коб., І, 1956, 552); Наче моря дух солоний. Жагучий вітер надлетів (Рильський, II, 1956, 12); // Швидко підбігати, підходити або під’їжджати до кого-, чого-небудь. Нарешті й король Казимир надлетів Побачить лицарське буяння. Так поле криваве яснішому гнів Змінило на тяжке зітхання (Стар., Поет. тв., 1958, 223); // Поширюючись, доноситися до кого-небудь. Сидить Микула на землі з козаками, думає свої думки та слухає, чи не надлетить з темного поля крик такий, що мертвих збудить (Мик., Вибр., 1956, 536).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 72.