НАЗИВНИ́Й, а́, е́.
1. грам. Який служить для називання, позначення предметів, явищ, дій і т. ін.
∆ Називне́ ре́чення — односкладове речення, в якому предмет лише називається і більше нічого про нього не говориться. Називні речення стали широко вживатися з останньої чверті XIX сторіччя, але хибно думати, що вони доти не існували (Курс сучасної укр. літ. мови, II, 1951, 70); Називни́й відмі́нок — відмінок, який відповідає на питання: хто? що? Розрізняють шість відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний і місцевий (Курс сучасної укр. літ. мови, І, 1951, 306).
2. Який уживається як типове узагальнення, втілення певних властивостей, якостей і т. ін. Називним став образ Платона Кречета, в якому втілилися кращі риси радянського інтелігента (Рад. літ-во, 5, 1965, 36).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 91.