НАКАЗНИ́Й, а́, е́, іст.
1. Який містить у собі наказ, розпорядження. У так званій наказній пам’ятці (інструкції), виданій якутським воєводою Головіним, Пояркову наказувалось "итти на Зею й Шилку реку для государева ясашного сбору" (Видатні вітч. географи.., 1954, 12).
2. у знач. ін. наказни́й, ного, ч. Особа, тимчасово призначена урядом на керівну посаду в козацькому війську. — 3 весел! — віддав наказ Жмайло.. Хвилі, немов з тої команди наказного, показилися, рвонули, загули пекельним гулом, якого аж від самої Кафи не чули козаки в човнах (Ле, Хмельницький, І, 1957, 402).
Наказни́й ге́тьман (ота́ман, війт і т. ін.) — на Україні в XVII-XVIII ст. — особа, що тимчасово обіймала посаду гетьмана (отамана, війта і т. ін.), на яку призначалась урядом або обиралась козацькою старшиною. А мене послали На столицю з козаками Наказним гетьманом! (Шевч., І, 1963, 248); Про життя талановитого українського письмовця, наказного отамана Війська Чорноморського Якова Герасимовича Кухаренка, маємо дуже мало звісток (Коцюб., III, 1956, 49).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 99.