НАМІ́СНИК, а, ч.
1. Службова особа, яка від імені глави держави здійснює державну владу на якійсь території. Усі, сміючись, навперебій розповіли Іванові, як намісник краю наказав зібрати по Галичині всі примірники його першої збірочки віршів (Кол., Терен.., 1959, 288).
2. заст. Помічник ігумена або довірена особа митрополита. В неї в кишені вітер свище, і вона таки зараз піде циганити.. до багатеньких намісників по монастирях (Н.-Лев., IV, 1956, 293).
3. заст. Заступник кого-небудь. [Єпископ:] Поручаю, брате, тобі сю душу. Ти ж бо в сій громаді зостанешся намісником моїм (Л. Укр., II, 1951, 499).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 128.