НАПИ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок., НАПИТА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех., розм. Розпитуючи, шукати, знаходити кого-, що-небудь. Заходили [брати] в села, напитували собі служби (Н.-Лев., III, 1956, 289); Зупинився Запорожець в готелі, але, оформившись на заводі, почав напитувати собі приватну квартиру (Бурл., Напередодні, 1956, 213); В Заріччі Антон напитав лісу на хату (Чорн., Потік.., 1956, 4); — Напитав я, значить, собі до хати господарку. Вона і зараз у мене живе (Логв., Давні рани, 1961, 106).
Напита́ти ли́ха (біди́, го́ря, кло́поту і т. ін.) — діючи у який-небудь спосіб, зазнати чогось небажаного, неприємного. — Коли б ще лиха собі не напитав, бо на кордоні не вільно стріляти (Коцюб., І, 1955, 220); — Брат був жонатий, — каже він. — Дітей було у нього троє; Гадав добро зробити їм. Та напитав біди лихої (Тарн., З дал. дороги, 1961, 301).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 144.