НАРЕ́ЧЕ́НИЙ, а, е, заст. Дієпр. пас. мин. ч. до наректи́ 3. Вітаю Вас, Остапе милий, В миру наречений Павлом! Я тисну руку Вам щосили І перед Вами б’ю чолом (Рильський, III, 1961, 92).
НАРЕЧЕ́НИЙ, а, е.
1. Те саме, що на́званий.
Нарече́на дочка́ — те саме, що На́звана дочка́ (до́ня) (див. на́званий); Нарече́на ма́ти — те саме, що На́звана мати (див. на́званий); Нарече́на сестра́ — те саме, що На́звана сестра́ (див. на́званий); Нарече́ний ба́тько — те саме, що На́званий ба́тько (див. на́званий). — Мамо, ви знаєте, хто це до нас завітав? ..Це дочка.. мого нареченого батька (Крот., Сини.., 1948, 169); Нарече́ний брат — те саме, що На́званий брат (див. на́званий). Невеличка хата сторожа побудована заходом В. Г. Шевченка, нареченого брата поета (Коцюб., III, 1956, 45); Нарече́ний син — те саме, що На́званий син (див. на́званий).
2. у знач. ім. нарече́ний, ного, ч.; нарече́на, ної, ж. Чоловік (жінка) стосовно до того, з ким має одружитися. [Анна:] Хто він такий, сей прехороший лицар? [Долорес:] Мій наречений (Л. Укр., III, 1952, 330); — Батько мій працював у депо, а наречений їздив машиністом (Ю. Янов., II, 1954, 76); Наречена мала прийти просто до панотця (Фр., VIII, 1952, 53); * У порівн. Осяяні місячним світлом дерева стояли в цвіту, як наречені в чеканні женихів (Довж., І, 1958, 488).
3. у знач. ім. нарече́ні, них, мн. Чоловік і жінка, які збираються одружуватися. Віталій і Надя вирішили, що вони наречені (Смолич, II, 1958, 116); Він привітався, підійшов до наречених, поздоровив їх (Собко, Біле полум’я, 1952, 89).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 169.