НА́ХВАЛКА, и, ж., розм. Те саме, що погро́за. Повний гнівних слів і всяких нахвалок, Вітя грузнув по коліна в болоті, спотикався (Вас., II, 1959, 192); Серед грізних вигуків та нахвалок на козаків почулися раптом веселі жарти та круті дотепи (Головко, II, 1957, 314).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 226.