НА́ЩО, присл.
1. Те саме, що наві́що. О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки! (Шевч., II, 1963, 411); — І нащо тільки той Левко до лісу поїхав? Зовсім не стережеться (Стельмах, І, 1962, 605); — Мене не пустили обідати, та ще й кажуть, що не заплатять за сей день нічого. Нащо, мовляв, спізнюєшся! (Л. Укр., III, 1952, 492); Як ти стомивсь, мій тату, орле… Чого стоїш? Нащо мовчиш?.. (Сос., І, 1957, 233); Вона знає, нащо ховає ті гроші (Коцюб., І, 1955, 88); Він усе думав, нащо то бог так вчинив, що недобре розділив долю між людьми (Н.-Лев., II, 1956, 189).
2. Уживається як сполучне слово в підрядному допустовому реченні. Нащо Рубець несмілий, тихий, — і той за обідом, цокнувшись з Колісником, випив за здоров’я земляка-упорядчика (Мирний, III, 1954, 288); Нащо вже Килина Скибівна — стоїть скраю чорнява, хороша-прехороша, вогонь-дівка, а й та зараз тиха стоїть, задумана (Головко, І, 1957, 299).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 243.