НЕБО́ГА, и, ж.
1. Дочка брата або сестри (про рідних, двоюрідних, троюрідних); племінниця. — Княгиня видає заміж.. свою троюрідну небогу (Н.-Лев., IV, 1956, 113); В залі на Коцюбинського чекали дві дорослі панночки: Чикаленкова небога і її подруга (Сміл., Пов. і опов., 1949, 17).
2. пестл. Звертання до жінки, молодшої віком. Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать (Шевч., II, 1953, 372); — Гандзю, Гандзуню! Сиди мені, небого, дома, бо я піду в ліс!.. (Фр., І, 1955, 253); Глянув Матвій по людях і пізнав жінку. — Ой Маріє, — подумав собі, — і ти, небого, постарілася (Ірчан, II, 1958, 309).
3. заст. Бідолаха, сердега. Сіла [Дидона] на порозі, Аж занудило їй, небозі, І не встояла на ногах (Котл., І, 1952, 84); Ой, покинув Петро хатку І жінку небогу (Г.-Арт., Байки.., 1958, 150); Не схаменулась небога, як лихо затуркотіло у віконце (Стор., І, 1957, 22); * Образно. — А ти, моя Україно, ..Удово небого, Годуй діток; жива правда У господа бога! (Шевч., І, 1951, 241).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 249.