НЕБУТТЯ́, я́, с. Стан, коли припиняється існування, життя, буття. Мені здавалось, що я перестаю бути. Просто розтаю у небутті — і все (Вільде, Ті з Ковальської, 1947, 42); З подякою.. згадує сьогодні Шевченка радянський народ, який повалив трони з царями і одвіяв їх з половою у небуття (Тич., III, 1957, 325); — Яка дивна сила — життя, її особливо відчуваєш в критичну хвилину, коли стоїш на порозі між буттям і небуттям (Кочура, Зол. грамота, 1960, 410).
Піти́ (одійти́) в небуття́ — перестати існувати, закінчитися. Він не помре, не має права піти в небуття раніше, ніж побуде вдома, на рідній землі (Збан., Сеспель, 1961, 421); Прошуміли, одшуміли грози, Одійшла у небуття війна (Криж., Під зорями.., 1950, 63).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 250.