НЕДОРЕ́ЧНИЙ, а, е. Зроблений, сказаний, виявлений і т. ін. невчасно, невідповідно до обставин, умов, місця; який не відповідає ситуації. — Що ж ви нічого не кажете? — Невже се недоречне питання? (Л. Укр., III, 1952, 600); Пафос, яким пройнято книжку, є недоречний і знижує науковий рівень праці (Жур., Звич. турботи, 1960, 11); // Наявність, присутність якого небажана; зайвий, непотрібний. Серед блискучого скла почував [дід Мусій] себе недоречним і зайвим (Коз., Зол. грамота, 1939, 65); Дзвінок був недоречним — Тамарі хотілось побути на самоті (Хижняк, Тамара, 1959, 275); // Який не гармоніює з чимсь, не пасує до чого-небудь. Вона і зараз вертілась, як на голках, поблискуючи великими козачими шпорами, які були досить-таки недоречні на її чобітках (Гончар, III, 1959, 419); Довгастий шрам на лівій щоці здавався недоречним і чужим на його обличчі, що дихало спокоєм і виказувало внутрішню рівновагу (Голов., Тополя.., 1965, 100).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 297.