НЕЗАБУ́ТНІЙ, я, є. Якого не можна забути через його важливість, значимість і т. ін.; пам’ятний. Енгельс говорив, що тактика Маркса в 1848 році була правильна, що вона і тільки вона дійсно дала правильні, тривкі, незабутні уроки пролетаріатові (Ленін, 17, 1971, 31); Мабуть, із часу незабутніх Жовтневих штурмів не знала країна вибуху такого бурхливого революційного піднесення, як у ці дні літа двадцятого року (Гончар, II, 1959, 302); // Гідний довгої пам’яті. У грізні години воєнні Пішли вони [діти] в військо могутнє. І кликав до бою їх Ленін Іменням своїм незабутнім (Бичко, Сійся.., 1959, 59); // Який назавжди збережеться в пам’яті. Ті страшні і незабутні для мене часи, що ми вкупі з ним пережили в Мінську, зробили його мені ще ріднішим (Л. Укр., V, 1956, 345); // Який надовго, глибоко запам’ятався. Що то за сон був, чарівний, незабутній! (Гончар, Таврія, 1952, 30); Ми малими співали бувало незабутні, любимі пісні (Гонч., Вибр., 1959, 92); Скільки незабутніх спогадів зв’язано з рудником! (Ткач, Плем’я.., 1961, 266); // у знач. ім. незабу́тнє, нього, с. Те, що не забувається, що надовго, глибоко запам’яталося. Ти кажеш про згадки, ти говориш про те незабутнє, що є в кожного з нас зокрема і в усіх разом (Збан., Незабутнє, 1953, 12).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 306.