НЕПОГА́НО.
1. Присл. до непога́ний 1. Я почуваю себе непогано, серце болить рідко (Коцюб., III, 1956, 429); Федько вчився непогано (Донч., V, 1957, 357); Живе [Артем] непогано і матір таки не забуває — хоч зрідка, а приїздить (Головко, II, 1957, 233).
2. у знач. присудк. сл. Усе гаразд, усе задовольняє; добре. — Дасть біг лучче [краще], — буде лучче; але й тепер непогано (Н.-Лев., І, 1956, 153); — Мені непогано, — каже Сев, — та мене вдома чекає вже, певно, помічник, з яким я розробляю сценарії (Ю. Янов., II, 1958, 44).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 357.