НЕТУТЕ́ШНІЙ, я, є.
1. Який не народився, не живе або раніше не жив у цій місцевості. Звідки він узявся, ніхто не знав. З усього було видно, що він нетутешній (Хижняк, Тамара, 1959, 94); — Хіба не видно, що вона нетутешня? Ніхто її не бачив раніш (Чаб., Катюша, 1960, 13); // Не поширений у цій місцевості; чужий. Завела [Зуйка] сумну й тягучу нетутешню пісню, що її чула й вивчила вона ще замолоду на Херсонщині (Шиян, Баланда, 1957, 90).
2. рідко. Неземний, потойбічний. Він дивився на всі боки, і погляд його відзначав речі довкола, як неживі, як вже нетутешні (Смолич, Ми разом.., 1950, 46); Білявий, кирпатий, з обличчям приємним і задерикуватим, якимсь нетутешнім видінням став він несподівано на порозі (Коз., Гарячі руки, 1960, 5).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 397.