НУ́ДИ́ТИСЯ, ну́джу́ся, ну́дишся, недок.
1. Відчувати нудьгу; перебувати в стані нудьги. Годі ж нудитись, складаючи руки; Кличе робітників рідна земля… (Граб., І, 1959, 329); Вона сиділа оце, слухняна, в хаті й нудилась без роботи (Коцюб., І, 1955, 269); Мелашка вже нудилась за Бієвцями, за батьком, за своєю доброю матір’ю (Н.-Лев., II, 1956, 325); Яшко довго нудився на самоті (Головко, І, 1957, 129); * Образно. Небо нудилося. Хмари затягли обрій, наповзали, налягали на землю (Горд., Дівчина.., 1954, 149).
Ну́дитися сві́том — те саме, що Ну́ди́ти сві́том (див. ну́ди́ти). Хоть він за нею і журився І світом цілий день нудився; Та ба! бач треба покидать (Котл., І, 1952, 82); То лаяв [Халявський] усякого, хто тільки на думку йому приходив, то світом нудився, і з журби аж захляв (Кв.-Осн., II, 1956, 208); Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства (Мирний, II, 1954, 294).
2. рідко. Відчувати нудоту (у 2 знач.). — От кобець — менший вас, а їсти як захоче: Летить — і душить горобця. Зате він з голоду ніколи не нудився (Греб., І, 1957, 46).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 451.