НУ́ДНО.
1. Присл. до нудни́й. У Федора Іполитовича огидно й нудно защеміло коло серця (Шовк., Людина..,. 1962, 107); Б’є дятел. Старанно, і довго, й нудно б’є (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 151); // у знач. присудк. сл. Тяжко, нудно розказувать, А мовчать не смію (Шевч., І, 1951, 86); Ясеві було байдуже, чи географія там, чи історія, — сидіти йому було однаково нудно на всіх уроках (Ів., Вел. очі, 1956, 32).
2. у знач. присудк. сл. Про важке, гнітюче почуття, яке переживає хто-небудь. — А що се ти, любий, зажурився? — питав мене Лукаш. — А так чогось нудно! — одкажу йому (Вовчок, IV, 1956, 228); — Згинь, лиха личино! Не дзижчи! Без тебе нудно! — розпалено крикнув Кіндрат (Ковінька, Кутя.., 1960, 25).
3. у знач. присудк. сл. Про стан нудоти. Наїлася Катря тих солодких медяників, — аж тепер їй нудно, як про те згадає (Мирний, IV, 1955, 296).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 451.