НУ́МО1, виг. Уживається при звертанні до багатьох осіб як спонукання, заохочення до спільної дії. — Та годі вам клопотатись! Нумо вечеряти!.. (Вовчок, І, 1955, 265); [Хор:] Слава наша хай гримить… Нумо вгору всі шапками! (Кроп., V, 1959, 159); Нумо до праці святої, брати, Сміливо будемо йти (Сам., І, 1958, 21); — А нумо навалимось на цей бік, а то коли б не перекинулись на бугрі (Шиян, Партиз. край, 1946, 87).
НУ́МО2, частка, розм. У поєднанні з інфінітивом указує на інтенсивний початок дії. — Мені назустріч управитель чимчикує. Та вчепирився [вчепився], клятий, і нумо тягти до хурдиги (Кочура, Зол. грамота, 1960, 371); — Вона не тільки дітей учить, а й гуляє з ними.. Позабирає за руки в коло і нумо вчити то одну, то другу гру (Кучер, Трудна любов, 1960, 224).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 455.