ОБВИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ОБВИ́КНУТИ і ОБВИ́КТИ, кну, кнеш, док. 1. до кого — чого і без додатка. Призвичаюватися до незнайомого місця, середовища і т. ін.; оббуватися, освоюватися. Піп обвикав до темнуватого приміщення, шукав очима, де б зручніше сісти (Ле, Наливайко, 1957, 236); — А важко, дядьку, у москалях? — спитав Назар Булат. Карній зітхнув, похитав головою: — Попервах важкувато, а потім обвикнеш (Кочура, Зол. грамота, 1960, 40); // Позбуватися почуття остраху, боязні; переставати боятися. Коли увели його у хату, то вона злякалася, як страховища якогось. Потім трохи обвикла; любувалася його мундиром, циновими гудзиками (Мирний, І, 1954, 62).
2. перев. з інфін. Набувати певних навичок, досвіду (у праці і т. ін.); призвичаюватися. Поки ще люди не обвикли переводити свою працю на гроші (Мирний, IV, 1955, 330).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 470.