ОБГОРІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до обгорі́ти. — Як ся маєте, Хомо, з серцем? — промовив.. кремезний і сильно сонцем обгорілий селянин (Фр., IV, 1950, 318); Густо обгорілий на вітрі, продублений сонцем, він [Оленчук] сидить, спершись на гирлигу (Гончар, Маша.., 1959, 60).
2. у знач. прикм. Ушкоджений, попсований вогнем; обпалений. Батько йде за сином. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого, сів (Укр.. казки, легенди.., 1957, 103); Він підходив до обгорілих снопів, що лежали скрізь по подвір’ю й димились, перевертав їх, оглядав (Коцюб., І, 1955, 122); В долині, перед лісом, лежали розбиті й обгорілі танки з чорними хрестами (Кучер, Чорноморці, 1956, 368).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 478.