ОБО́ЧИНА, и, ж. Бокова частина, край чого-небудь (шляху, вулиці і т. ін.); узбіччя. Звертали мужицькі вози з шляху на обочину (Рибак, Помилка.., 1940, 114); Пліч-о-пліч ми ішли з Киселем. Я стежиною, а він поруч, обочиною (Мур., Бук. пов., 1959, 250); По обочинах арика, галасуючи й пританцьовуючи, гасала дітвора (Збан., Незабутнє, 1953, 52); // Те саме, що схил. Ходімо, де яйли обочини скелясті І темний оксамит Гурзуфського сідла Злила в єдине тло напівпрозора мла (Зеров, Вибр., 1966, 112); Горленко незабаром підійшла до саду й.. повільно спустилася по обочині з крутого горба вниз до невеликої степової річки (Крот., Сини.., 1948, 58).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 553.