ОБРА́ЗА, и, ж.
1. Зневажливе висловлювання, негарний вчинок і т. ін., що спрямовані проти кого-небудь і викликають у нього почуття гіркоти, душевного болю. Довбуш пригадав, скільки перетерпів він образ і насмішок через свою негарну вроду (Вас., II, 1959, 399); — Я завжди ставився до тебе так, що запропонувати тобі адюльтер замість подружнього життя вважав за найтяжчу образу (Руд., Остання шабля, 1959, 305).
◊ Не дава́ти (не да́ти) в обра́зу кого — заступатися за кого-небудь; не допускати кривди над ким-небудь. Та, правда, таки й Чіпка забивав усіх, не давав Грицька в образу (Мирний, І, 1949, 402); Не дава́тись (не да́тись) в обра́зу кому — не дозволяти ображати себе, не допускати кривди над собою.
2. Почуття гіркоти, досади, викликане в кого-небудь чиїмсь зневажливим словом, негарним вчинком і т. ін. В риданні тому вибухнула вся образа, весь жаль, що гнітив цілий день душу Софії (Л. Укр., III, 1952, 542); Тоді Левко, аж колотячись од кривди і образи, підійшов до дівчини (Стельмах, І, 1962, 551).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 561.