ОВЕ́ЧИЙ, а, е.
1. Прикм. до вівця́. Відоллються вовку овечі слізки (Номис, 1864, № 4099); У повітрі тихо-тихо, курява стовпом стоїть і не розходиться. Там, у непрозорій кіптязі, чується бекання овече (Мирний, III, 1954, 364); Глухо рокочуть копитця овечі За вапняками низької стіни (Бажан, Роки, 1957, 204); // Який складається з овець. На вільний степ, як хмара з-поза хмари, Без ліку йшло овечої отари (Щог., Поезії, 1958, 167); // Вигот. із шкіри, вовни, молока і т. ін. овець. Повбирані в овечі кожухи,.. виглядали [монголи], мов медведі (Фр., VI, 1951, 66); І на столі з’явився сир овечий (Рильський, III, 1961, 164); Тимко вносить з печери кирею з овечого сукна і застеляє нею рівно розкладений мох (Кучер, Пов. і опов., 1949, 86).
2. Такий, як у вівці. На майдан приходили [люди], як у церкву, скидали шапки, і очі у всіх ставали журними, овечими (Ю. Янов., І, 1958, 53); // перен. Дуже покірливий, слухняний. Кричите, що несете І душу і шкуру За отечество!.. Їй-богу, Овеча натура (Шевч., І, 1951, 338); // перен. Обмежений, недалекий (про розум). Стара Прохориха нетяма, нічого гаразд не розміркує своїм овечим розумом (Н.-Лев., III, 1956, 334).
◊ Надяга́ти (надягти́, надіва́ти, наді́ти, натяга́ти, натягти́ і т. ін.) ове́чу шку́ру див. шку́ра; Змі́нювати (зміни́ти) ове́чу шку́ру на во́вчу див. шку́ра.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 611.