ОДЕРЕВ’ЯНІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до одерев’яні́ти; // у знач. прикм. — Та встань-бо! — прохала Горпина і качала його одерев’яніле тіло. Яків лупнув очима, потягся (Мирний, І, 1954, 209); Анна перехрестила лоба і стояла якусь мить одерев’яніла. Ноги не могли ступити й кроку (Цюпа, Назустріч.., 1958, 73).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 624.