ОДУБІ́ЛИЙ, а, е, розм. Дієпр. акт. мин. ч. до одубі́ти. Хвилю лежав я зовсім одубілий, і мені здавалося, що темні демони пустині з тихим шепотом вдоволення обступають мене (Фр., II, 1950, 93); // у знач. прикм. Блискуче тепло його [променя] заворушило на травиці одубіле намисто маленьких комашин… (Досв., Гюлле, 1961, 146); Маленькі одубілі ручки простяглися з наміром побавитися трохи (Кач., II, 1958, 12); Старі одубілі пальці, неначе граблі, не слухались і не гнулись (Н.-Лев., III, 1956, 222).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 642.