ОКРИКА́ТИ, а́ю, а́єш і ОКРИ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ОКРИ́КНУТИ, ну, неш, док., рідко.
1. перех. і без додатка. Те саме, що оклика́ти. — Ну, як, Чуприна! — окрикнув його чорнявий шахтарчук (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 114); Черевань усе окрикував Сомка гетьманом (П. Куліш, Вибр., 1969, 169).
2. неперех. Те саме, що вигу́кувати. Бач, куди вони забралися на прохолоду! — скрикнув Книш, виходячи до їх на рундук (Мирний, III, 1954, 141).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 679.