ОТЕ́ЦЬКИЙ, а, е, діал., уроч. Батьківський. Прозивався він Кавун; і як назве було капітан Кавуновим, то він і просить, щоб його так не величав, бо я, каже, свого отецького прізвища не цураюсь (П. Куліш, Вибр., 1969, 278); Ще танки мчали без упину, Іще горів отецький дім, А він вже думав про зернину В пшеничнім колосі тугім (Мал., Запов. джерело, 1959, 17); — Благословляю вас, діти мої, моїм отецьким благословенням (Смолич, Мир.., 1958, 56).
О́тецький син; О́тецька дити́на, заст. — назва, що вживається щодо сина або дочки порядних батьків. Бачать вони наймичку в козака, молоденьку, моторну й працьовиту, розпитали, що вона за людина, довідались, що вона дитина отецька (П. Куліш, Вибр., 1969, 278); Галаган.. спитав: А ти ж що — безбатченко? — Ні, син я отецький, тільки батько померли, — відказав Андріян (Бурл., О. Вересай, 1959, 169).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 804.