ОТОЧЕ́НЕЦЬ, нця, ч., розм. Військовослужбовець, який перебував або перебуває в оточенні ворожих військ. Багато хто з оточенців і місцевих людей встиг-таки сховатися й утекти (Коз., Гарячі руки, 1960, 22); — В кожному селі полтавські матері переховують як не одного, то кілька оточенців — і росіян, і білорусів, і узбеків, і грузинів!.. (Гончар, IV, 1960, 76); Два дні на очах у німців оточенці гатили переправу через болото (Перв., Дикий мед, 1963, 358).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 808.