ПАЛАХТІ́ТИ, хчу́, хти́ш, недок., розм.
1. Горіти, даючи яскраве, нерівне світло. За селом палахтіла заграва.
2. перен. Розходитися, поширюватися (про жар, перев. від хвороби). Він лежав на своїм тапчані, жовтий, худий на лиці, від голови аж палахтіла гарячка (Фр., І, 1955, 177).
◊ Се́рце (душа́, кров і т. ін.) палахти́ть — те саме, що Се́рце (душа́, кров і т. ін.) пала́є (див. пала́ти). Не згасне, в кого палахтить душа, не в’яне, в кого розів’ється в цвіт (У. Кравч., Вибр., 1958, 168).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 23.