ПАНЕГІ́РИК, а, ч.
1. У стародавній Греції і Римі — надгробна похвальна промова, яка прославляла подвиги померлого.
2. Похвальний відзив про кого-, що-небудь, захоплена похвала (часто нещирі або іронічні). [Префект:] Їм же треба амброзію та нектар заробити, то й мусять панегірики співати (Л. Укр., III, 1952, 456); — Ви — арик-аксакал, мулла-ака? — ніби й не чувши захоплених панегіриків, запитав Мухтаров (Ле, Міжгір’я, 1953, 19); // Літературний твір, зокрема давньоруський і давньоукраїнський, що містить такий відзив про кого-небудь. На честь його придворні піїти писали оди й панегірики. Та чи заслужив він насправді тих почестей і шани, які йому так щедро воздавалися? Ця думка іноді закрадалася князеві в голову (Добр., Очак. розмир, 1965, 391); Протягом 1916 — 1918 років тут [у Печерській Лаврі] видано "Часослов" і віршований панегірик на честь засновника друкарні Єлісея Плетенецького (Веч. Київ, 4.ІІ 1967, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 43.