ПАНО́К, нка́, ч., розм.
1. Небагатий поміщик у старій Польщі, Литві, дореволюційній Україні і Білорусії. У декого з своїх громадян він купив кілька наділів, а потім у одного панка невеличкий клаптик землі (Гр., І, 1963, 403); Вона бачила в панському дворі гарних дідичів-паничів, але багаті паничі її не сватали, а за бідних економів та польських панків її не дав би батько (Н.-Лев., III, 1956, 49).
2. Зневажл. до пан. Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство. Не малий буде він панок. На панщину ввесь світ поганить (Котл., І, 1952, 70); Дивляться — їде якийсь панок чи купець в бричці у триконь, добре убраний — у синій чуйці, з кримських смушків шапка (Стор., І, 1957, 51); — Не тікай, пане, не втечеш!.. Не втечеш — доля доганяє! Стій!.. — Заверещав панок. Гаряче дихання повстанського коня вже обпікало йому спину (Довж., І, 1958, 132).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 47.