ПАРА́ЛІЧ, у, ч., який, чого і без додатка. Хвороба, що позбавляє який-небудь орган або органи здатності нормально діяти (робити рухи, розмовляти і т. ін.). При паралічі втрачається рухомість певної частини тіла (Заг. догляд за хворими, 1957, 185); [Милевський:] Оце був я у нього перед виїздом, застав його зовсім у поганому стані, ходить не може, нейрит чи нервовий параліч (Л. Укр., II, 1951, 74); // без додатка, перен. Уживається в лайливих виразах, у закляттях. — А параліч би тебе бив, ти… дрантюго вошивий! Кого ти б’єш — мене, стару жінку і матір? (Козл., Ю. Крук, 1957, 387); // чого, перен. Втрата здатності до дії, повна бездіяльність. — Отже, панове хлібороби,.. земля без викупу — це параліч державного кредиту (Стельмах, І, 1962, 369).
◊ Ні́би (мов, нена́че і т. ін.) пара́ліч розби́в (уда́рив і т. ін.) кого — хто-небудь чомусь не може рухатися, діяти, впав у стан нерухомості, оціпеніння. Графиню ніби параліч вдарив. Вона хотіла встати з крісла і не могла (Донч., III, 1956, 64).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 66.