ПАСКУ́ДА, и, ж. і ч.
1. лайл. Погана, мерзенна, підступна людина. Не серед бою ти поліг, А згинув від паскуди, Що потаємно підстеріг Та ніж загнав у груди (Граб., І, 1959, 415); — Ану, посмій тільки вдарити! — А то що, дивитимусь на тебе, отаку паскуду! (Шиян, Баланда, 1957, 11); // тільки ж. Жінка легкої поведінки. — Тягається перед вінцем по паничах та ще й не винна?.. Геть, паскудо!.. Он молодий подякує тобі за паничівську ласку, — залящала фурія (Л. Янов., І, 1959, 327).
2. збірн., вульг. Тс саме, що паску́дство 1. Чи то недоля та неволя, Чи то літа ті летячи Розбили душу? Чи ніколи й не жив я з нею, живучи З людьми в паскуді, опаскудив І душу чистую?.. (Шевч., II, 1963, 262).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 86.