ПА́ЦАТИ, аю, аєш, недок., перех. і неперех., розм.
1. Ударяти, бити долонею (звичайно не дуже) або торкатися чи хапати руками. Сагайда іноді любить.. всією п’ятірнею проводити Маковейчикові од лоба до підборіддя. — Не пацайте! — кричить тоді боєць (Гончар, III, 1959, 55).
2. у сполуч. із сл. ногами, руками і т. ін. Ляскати, шльопати по чому-небудь, звичайно рідкому. Між лататтям блискали стрілками мальки і пацали тоненькими розчепіреними лапками крихітні жабенята (Перв., Дикий мед, 1963, 250); Уся зграйка хлопчаків на чолі з Андрійком, пацаючи ногами по калюжах, посунула навздогін [за корабликом] (Собко, Звич. життя, 1957, 72); Діти.. бродять, пацають своїми кривими ноженятами в потоках холодної гірської води (Чорн., Визволення, 1949, 62); // у сполуч. із сл. ногами. Сукати (ногами) на знак незадоволення або інших почуттів. Батько як зачав корчити лице та ногами пацати, .. то мене аж сміх брав (Номис, 1864, № 2346); [Мокрина:] Учора тільки почала їй виговорювати, а вона голову в подушки і зараз почала пацать ногами (Кроп., II, 1958, 443).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 102.