ПИ́РСНУТИ, ну, неш, док.
1. Однокр. до пи́рскати. Густим клубом пирснув догори пісок (Фр., V, 1951, 264); Михайло, мов дурний, реготав у бороду, а Жабі, приклавши хустку до очей і рота, ледве стримувалась, щоб не пирснути (Досв., Вибр., 1959, 101); Дівчина на горішній лаві, щоб не пирснути сміхом, затулилась книжкою (Головко, І, 1957, 440); Вона пирснула злостиво, зневажливо: — Скоро стане легше? Я вже це чую давно (Коцюба, Нові береги, 1959, 321); Він одіткнув тикву, налив повний кухоль і став пити хильцем. Жовта рідина розлилась йому на підборіддя, побігла струмочком по грудях. Він захлинувся і пирснув (Мик., II, 1957, 277).
2. перен. Швидко, поспішно побігти куди-небудь або розбігтися в різні боки. Коли ж за приближенням вашої сили бояри піддадуться вам [монголам] і віддадуть вам засіки, народ пирсне, як полова від вітру (Фр., VI, 1951, 69); Раптом звіявся вітер, а те стадо як пирсне, так і пропало (Коцюб., II, 1955, 326).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 357.