ПИСКЛИ́ВИЙ, а, е. Пронизливо-високий, звичайно неголосний та протяжливий (про деякі звуки — голос, крик і т. ін.). — Емене-ее! — почулася од села така ж писклива відповідь (Коцюб., І, 1955, 290); У третьому дворі тоненьким, пискливим голоском не дуже впевнено обізвався молодий півник… (Ряб., Жайворонки, 1957, 65); // Який характеризується такими звуками або наявністю таких звуків. З другої світлиці почувся пискливий плач дитини (Коцюб., І, 1955, 27); На палубі писклива дитяча метушня. Чотирнадцятилітки — найстаріші між дітьми — дають лад дрібноті (Ю. Янов., II, 1958, 58); // Який утворює пронизливо високі звуки (про предмети). Пискливий чортик у губах дитячих — Набридна річ (Рильський, II, 1956, 101); Рояль хрипить, безсило клацає жовтими іклами клавіатури, і мені здається, що скрипаль сьогодні має намір перепиляти свою пискливу скрипку (Кол., На фронті.., 1959, 143); // Який говорить тонким голосом (перев. про малих дітей). В гімназії.. у величезному коридорі в кипучій каші гімназистів, од вусатих восьмикласників до пискливих «приготовишок» ходив [Павлуша] приголомшений (Головко, II, 1957, 264).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 363.