ПІДВІВА́ТИ, а́ю, а́єш і ПІДВІ́ЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПІДВІ́ЯТИ, і́ю, і́єш, док.
1. неперех. Віяти трохи, якийсь час, з якого-небудь боку (перев. про вітер). Відійшли від села так верстов зо дві — коли щось ізнизу підвіває (Хотк., І, 1966, 165); // безос. Він вугілля підкидає, За водою доглядає, Відкриває піддувало, Щоб ізнизу підвівало (Воронько, Коли вирост. крила, 1960, 61).
2. тільки док., перех. Повіяти в напрямку нижньої частини, під спід кого-, чого-небудь. — І тільки трохи махне [змій] крилами — схопиться вихор і закрутить по шляху, і як стріне чоловіка, то підвіє і вхопить, і кине, й скалічить навіки (Гр., II, 1963, 332); // Повіявши, спричинити хворобу (про вітер, протяг і т. ін.). Мав [Іван] у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв (Стеф., І, 1949, 62); // безос. Маланці заходило в голову, що сталося з Гафійкою? Наврочив хто? Налякав? Підвіяло? (Коцюб., II, 1955, 26).
3. Віяти додатково, ще трохи (про зерно, збіжжя і т. ін.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 406.