ПІДДЯ́ЧИЙ, чого, ч., іст. Помічник дяка (у 2 знач.). Надумавши, що робити, узяв [Демко] уранці і відвів хлопця, свого-таки сина, у науку, попереду до піддячого (Кв.-Осн., II, 1956, 481); Піддячий ніс попереду царську грамоту і зразу ж вручив її гетьманові (Панч, Гомон. Україна, 1954, 461).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 425.