ПІДОХО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ПІДОХО́ТИТИ, о́чу, о́тиш, док., перех. і без додатка.
1. Трохи, злегка заохочувати. Він було Івася й підохочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старість — як нахідка буде!» (Мирний, II, 1954, 83); Підохочує [Байда] і молодят братися за ключі, не стояти, не спостерігати, а докопуватися до найдрібніших причин усіляких неполадок механізму (Д. Бедзик, Серце.., 1961, 87); Не тільки почуття дружби до Лари підохотило її повернутися до лабораторії. Порахуватися з Каргатом за ранок, — от чого їй хотілось (Шовк., Інженери, 1956, 102); Ці слова так підохотили Сидора Івановича, що він хотів сказати ще щось (Добр., Тече річка.., 1961, 171).
2. Те саме, що підмовля́ти. [Хома:] Чим я так тяжко провинив, що батько й мати раді мене здихатись? За віщо брат рідний підохочує батька й матір проти мене? (Кроп., IV, 1959, 148); Бабенко, як і завжди, знав, що робив: треба було підохотити Дмитра Івановича до нових, активніших наскоків на Турбая (Руд., Остання шабля, 1959, 519).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 478.