ПІРЦЕ́, я́, рідко ПЕ́РЦЕ́, пе́рця́, с. Зменш.-пестл. до перо́ 1. Ой, летіла зозуленька понад море в гай Та пустила сиве пірце у тихий Дунай (Укр.. лір. пісні, 1958, 445); Поховані під галуззям дерев пташки простирали і тріпали до сонця мокрі пірця (Кобр., Вибр., 1954, 143); Красиві рибки. Пірця в них, як шовкові, прозорі й ніжні-ніжні (Коп., Вибр., 1953, 446); * У порівн. Слівце твоє, легке, як пе́рце (хоч би й старі твої літа), — і дівчині впаде на серце, і всю країну обліта (Тич., II, 1957, 78).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 540.