РА́НИТИ, ню, ниш, недок. і док., перех.
1. Заподіювати, робити кому-небудь рану, рани (у 1 знач.). Плачем великим ридали невільниці чорні, Шати свої роздираючи, ранячи тіло до крові, Густо червонії краплі падали в жовтую воду (Л. Укр., І, 1951, 424); Спритним ударом у праве плече Одіссей його ранив (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 332); // безос. Раптом ранило їй руку… Пересилюючи муку, крикнула [Люба Земська]: — Не відступать! (Тич., II, 1957, 100); * Образно. А сірий дощ холодними голками Нам ранив лиця, по бурках стікав, І дихав холодом осіннім понад нами, І в очереті плакав і шептав (Рильський, І, 1960, 151); // перен. Пошкоджувати (перев. рослини). Ненажерний довгоносик поїда молодий буряк, гробак корінець ранить (Горд., II, 1959, 14).
2. перен. Завдавати душевного болю, моральних страждань, примушувати переживати, хвилюватися. Він любив її щиро, і кожда звістка про неї, зла чи добра, ранила його душу (Фр., VII, 1951, 14); Все своє життя був він [І. В. Мічурін] майже байдужий до визнання. Але невдачі, нерозуміння, невизнання й заперечення завжди жорстоко ранили й гнітили його (Довж., І, 1958, 498).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 449.