САМІ́ТНИК, рідше САМО́ТНИК, а, ч.
1. Релігійний фанатик, який живе у відлюдному місці — в пустелі, печері тощо; пустельник; відлюдник. — Зараз я подібний до нещасного самітника, який блукає в пустелі і, помираючи від спраги, лиже солонці й каміння сухим язиком (Вол., Місячне срібло, 1961, 153); * У порівн. — А чому ви знаєте, що я скромний? — Він питає! Людина, що живе, як самітник, не п’є, не грає, не любить жінок… (Горький, II, перекл. Ковганюка, 1952, 426); // у знач. присл. самі́тником. Відлюдно; не спілкуючись ні з ким; як самітник. Сороковий рік життя, так як і тридцять дев’ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником (Фр., IV, 1950, 344); Поет народу — син народу — Йде навстріч ворогам своїм, Йде не самітником безплодним [безплідним], Протухлим в цвілій самоті,— Іде він речником народним, Упевненим в своїй путі (Бажан, Роки, 1957, 208); — Ось у цій тиші прожив я самітником два роки,— не без самозадоволення повчає професор своїх вихованців (Довж., І, 1958, 475).
2. перен. Той, хто живе самітно або тримається осторонь від інших людей; відлюдько. В житті не був Іван Іванович ні самотником, ні диваком-учителем, для якого не існує нічого, опріч його школи. Він любив хороше товариство (Рильський, Веч. розмови, 1964, 25); — Я дозволю собі запросити вас до моєї господи.. Буду безмірно радий, коли в мою скромну хату мисливця і самітника ступите ви (Рибак, Помилка.., 1956, 116).
Рак-самі́тник див. рак1.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 28.