САМІ́ТНО, рідше САМО́ТНО. Присл. до самі́тний, само́тний. Пишні «тюрбе» — мавзолеї самітно сіріють на полі (Коцюб., II, 1955, 129); Під скелями самотно догорає, як червона жарина в печі, останній у хуторі вечірній огник (Вас., І, 1959, 219); Вулицею самітно йшов Микола Іванович (Збан., Малин. дзвін, 1958, 297); Рік минав, Вернула пані вже вдовою,— Пан на чужині десь сконав. Жила самітно, сумувала, З людей ні з ким не розмовляла (Фр., X, 1954, 365); // у знач. присудк. сл. Коли мені в моїй малій, тихій хатині ставало тісно й самітно, я брала свою палицю в руки й одвідувала стару Катерину (Коб., II, 1956, 320).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 28.