СВИСТЯ́ЧИЙ, а, е. 1. Дієпр. акт. теп. ч. до свиста́ти. 2. у знач. прикм. Який утворює присвист, свист. На свистячих інструментах звук утворюється вдуванням повітря через отвір в корпусі (флейта) або через свисток (сопілка) (Укр. нар. муз. інстр., 1967, 26); В її тіло впивалась гнучка, свистяча лозина (Донч., III, 1956, 35); Натужно чахкає паровик, викидаючи в боки свистячі гейзери пари (Кол., Терен.., 1959, 148); // З тембром свисту, зі свистом. Холодно було, і мороз йшов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки (Коцюб., II, 1955, 313); Вона підвела голову і тихо спитала свистячим шепотом: — Як «не прийде»? (Збан., Таємниця.., 1971, 172).
∆ Свистя́чі зву́ки (при́голосні), лінгв.— приголосні, при вимовлянні яких повітря проходить через вузьку щілину між зубами і язиком, напр., с, з, ц. Зачепить [Синявін] конем базарного роззяву — той смачно вилається з притиском на свистячих приголосних (Ле, Міжгір’я, 1953, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 75.