СВІ́ТО́К, сві́тку́ і розм. сві́тка́, ч. Пестл. до світ1. Гень, блись! Чи хмара то? то зіроньки світок? Ні, то синіє Дністр — то світло Акерману (Бор., Тв., 1957, 69); Уранці, чим світок, скочила, чи помогла в чому хазяйці, чи ні, зібралась, пішла [Ївга] до палати (Кв.-Осн., II, 1956, 288).
Сві́тку [мій]: а) пестливе звертання до кого-небудь; б) уживається для вираження подиву. Намиста несуть до Ксені, світку! Молодий голубить, як лебідку (Мал., І, 1956, 391).
СВІТО́К, світку́, ч. Зменш.-пестл. до світ2. Як багато гарного, характерного і навчаючого можна там найти, показує інтересна комедія Цеглинського «Шляхта ходачкова»,.. де він змалював нам живо і вірно один осібний світок (Фр., XVI, 1955, 183); — Така віхола крутить, що світку не видно (Коцюб., II, 1955, 352).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 96.