СВІ́ТОНЬКО, а, ч. Пестл. до світ2. — Ой, горенько мені на світоньку, — мовляє [Пліточка]. — За що мене так доля зневажає? (Г.-Арт., Байки.., 1958, 80); — Що ж нам робити? Що нам казати? Як його в світоньку з малими діточками прожити? (Мирний, IV, 1955, 244).
◊ Не ба́чити сві́тонька [бо́жого (бі́лого)] за ким — чим — те саме, що Не ба́чити сві́ту (див. ба́чити). Піде він з двору, а я й світонька божого за сльозами не бачу і ділечка за їми не вроблю (Барв., Опов.., 1902, 98).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 96.