СИНЕ́НЬКИЙ, а, е.
1. Пестл. до си́ній. Вона кинула синеньку стрічку додолу і сказала: «Не хочу!» (Л. Укр., III, 1952, 676); Квіточки синенькі, біленькі, запашнеє зіллячко… (Хотк., II, 1966, 218); // З синім відтінком, трохи синій. Підклали свіжого хмизу, й сухі палички затріщали в синенькому полум’ї (Вас., І, 1959, 144); Сонце пригрівало, понад зеленим лугом слався синенький димок весняних випарів, гнав поперед себе гнилуватий болотяний душок (Тют., Вир, 1964, 99); У спальні перед іконою божої матері тьмяно горіла синенька лампадка (Шиян, Баланда, 1957, 46).
2. у знач. ім. сине́нька, кої, ж., розм. У дореволюційній Росії — п’ятирублевий кредитний білет (назва за кольором). По синенькій, дай-то боже, Коли заробили, Та, вертаючись додому, Й те уже зхарчили [витратили на їжу] (Манж., Тв., 1955, 44); Хтось вивів Мар’яна в сіни і тихцем сказав: — Дай цьому дерилюду синеньку, бо він такий, що здере з живого й мертвого (Стельмах, І, 1962, 171).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 181.